— "Економіка — наслідкова; щоб досягти в ній успіхів, слід вирішити стратегічне завдання — становлення нацїі"

en

15 травня 2011, 15:15

Виступ Президента України (2005-2010) В.Ющенка

15 травня 2011 р., Биківня


Христос Воскрес! Слава Україні!

Дороге українство!

Для того, щоб відділити добро від зла, завжди був один спосіб – знати правду. Ми знаходимося на місці, де правди нам доведеться добиватися ще дуже багато років. Ми знаходимося у Биківні. Часто і справедливо це місце називають найбільшою братською могилою в Україні.

Пройшло багато десятків років після цього злочину, але ми не знаємо кількості полеглих людей, українців у цьому лісі. Зараз у цьому лісі відбуваються розкопки. Розкопки археологічні, на місці злочину але їх ведуть не українці – їх ведуть наші брати-поляки. Чи не бачите ви в цьому парадоксу? В якій нації це можливо? В нації, яка ще не стала нацією, яка не осмислила свого буття і не має своєї самооцінки.

Для мене Биківня – це місце, де захоронений найкращий українець, найкращий вчитель, найкращий лікар, найкращий міщанин, найкращий селянин, найкращий українець.

Якоюсь мірою мені болить, коли до сьогоднішнього дня запитують: чому вони тут лежать, який вони гріх сотворили? Я переконаний, що Биківня є одним із сильних символів того, що робилося завжди під червоним прапором. Коли ми говоримо про те, що у нас забирали життя, у нас забирали пам’ять, у нас забирали історію, у нас забирали мову. Ми пережили найбільшу гуманітарну катастрофу у вигляді Голодного мору 1932-1933 років. І все це робилося під одним прапором – червоним.

І я відверто скажу, що за останні роки не переживав такої травми, як пережив 9 травня. Якою треба бути нацією, щоб вийти у цей день і стати під червоним прапором? Це - не наш прапор. Ми - нація, яка поклала 10 мільйонів людей у Другу світову війну. Жодна інша нація близько такої цифри не поклала. Скажіть, будь ласка, чому ми не заслуговуємо на статус народу-переможця? Ми заплатили найбільшу ціну економічними втратами. Ми понесли жертви, які не понесла жодна нація ні Європи, ні того, що ми називаємо Радянським Союзом.

Скажіть будь ласка, 20 років ця нація вважає себе незалежною, але чому вона цю перемогу, свою перемогу, над своїм ворогом не може відзначити під нашим державним – жовто-блакитним прапором, якщо то наша перемога? Чому ми стоїмо в історичних сінях, чому слухаємо, коли нам розповідають, що «шановні українці, та й без вас могла відбутися та перемога, подумаєш, місія України, ну, на три дні б довше воювали». Оце так завжди вчиняють за нацією, яка не може консолідуватись. З нацією, яка ще є населенням.

Друге. Я хочу сказати, що нам потрібно навчитися вірно відповідати на запитання: як могла статися Биківня? Бо в цьому, власно кажучи, і є ключ до першого питання, чому у моєї нації, можливо, ще половина ходить під червоними прапорами. Поклоняється прапору, який приніс геноцид, прапору, який марширував із фашистами у 1939 році по Бресту, прапору, який приніс найбільші страждання мого народу. І сьогодні, після 20-ти років незалежності, у моїй нації є люди, які стають під цим прапором. Це - великий блуд, це велика неправда. Але це відбувається, на мій погляд, з однієї причини - ми до сьогодні не можемо дати відповіді на те, чому сталася Биківня, чому відбулися Голодомор 1932-1933 років чи так звана громадянська війна 1918-21 років. Чому ми стали територією геноциду?

Дехто відповідає: «Ви знаєте, то був сталінський тоталітарний режим, був Сталін – фігура ненаситна, який пив кров, і це був його спосіб існування».

Правда, але не повна. Далеко не повна.

Не Сталін персонально вбивав у лісі наших українців. Хтось скаже, що це робота НКВД – певною мірою це правда. Хтось скаже, що це - прояв падіння людської гідності, людської слабкості, лють, ненависть, слабкі братні відносини. Можливо, це й так, якоюсь мірою, але я переконаний, що відповідь може бути тільки політична.

Так може себе поводити тільки окупаційна влада. Не до свого народу – до чужого. І вона завжди буде вимагати: забудь свою мову, бо мова це те, що тебе найбільше клеїть з братом і з сестрою. Хто не говорить національною мовою? Я пошлюсь на когось, щоб потім журналісти не критикували мою позицію. «Національною мовою не говорять лише окупанти, раби і дурні». Це - слова Карла Маркса. Так ось, 174 рази за останні 150 років у нас забирали мову. Нам не можна було у Печерському храмі (Лаврі?) друкувати українською мовою літургію. Нам не можна було спілкуватися, співати своєю мовою. Хто так поводиться? Чужий режим, чужа влада.

Чи ми говоримо про забрані життя. Скажіть, будь ласка, який потрібно було створити гріх, щоб тебе поховали за канавою цвинтаря – у лісі; скажіть, будь-ласка, який потрібно було створити гріх, щоб тебе навіть формально розстрілювали без суду. Що ти за злодій такий? А злодій один – українець. Ось і все! Відповідь на запитання, чому сталася Биківня, може бути тільки політична. Не патологія психології пояснює, не жорстокість НКВДиста, не безлюдяність і жорстокість самого Сталіна – це тільки частина відповіді. Так поступають завжди і породжують десятки Биківней, коли ви не маєте нації.

Ми ставили перед собою одну святу мрію – відбутися в державі. І тому будемо гідні оцієї мрії.

І останнє. Я не хочу, щоб мою частину виступу хтось сприйняв як песимістичну. У жодному разі. Українцям довго і часто нарікали: «Та ви різні у вас є Схід, а є Захід. Ви ходите в різні храми, навіть православної церкви. Шановні українці, про що можна говорити, коли ви духом не об’єдналися? Про яку єдність, національну солідарність ви можете говорити? Та у вас різна історія. Поїдьте з однією історією на Донбас, і поїдьте на Галичину, поїдьте в Крим, і приїдьте в Київ. Яка ваша історія?». Та на стіл кладуть п’ять-шість історій. Кожний по своєму хутору. А які ваші герої? Запитайте це на Сході, на Заході, на Півдні, і на Півночі. Починаючи від Павліка Морозова і завершуючи Чапаєвим.

Я умовно так всіх нас запрошую: подивіться на нашу політичну карту за останні сто років. Скільки нас разів різали… Хто нас різав по Дніпру? По Південному Бузі, по Брянщині, Білгородщині? Хто нас різав у Карпатській Україні – територіально, політичними кордонами? Ми? Українці? Ми самі себе розводили? Ми створили Схід – Захід, політичний я маю на увазі? Ні! Вони зробили. Вони, і цей спадок дістався цій нації.

Я не знаю прикладу в історії, коли за 350 років безбатьківщини, з небуття, із попелу виникає суверенна країна. Зі своєю мовою, з важкою історією, яка через каміння пробивається, з пошуком національних героїв, які ще довго під анафемою будуть. І багатьма, багатьма іншими речами, в тому числі творенням своєї єдиної помісної православної церкви.

Нам мільйони разів розповідають: «Вибачте, це ваша доля так жити». У мене запитання: чому в Росії одна православна помісна церква? Чому в Болгарії одна православна церква? Я перераховую нації православних братів наших. Чому в Румунії, Греції, Вірменії, Грузії одна православна церква?

Скажіть, будь ласка, що це за подарунок - в Україні жити з чотирма конфесіями, з чотирма речами, які хтось колись приніс як одну з форм нашого ділення. Це - спадщина. Я розумію добре свою історію. Бо кожен раз, коли у нас була можливість, ми все починали зі своєї суверенної помісної церкви – чи ми говоримо про 1918 рік, це історія нашої автокефальної церкви, чи ми говоримо про 90-роки. Як тільки квіточка розпукла, щоб бути Україні незалежною, відразу з’являється проект помісної національної церкви.

Тепер прийшов час, мої дорогі громадяни, через нашу солідарність стати поряд із нашими духовними провідниками і сказати: «Ми йдемо дорогою створення єдиної помісної церкви».

Якщо вас об’єднає церква, я вас переконую, вас десять разів об’єднає історія, у вас з’являться мільйони своїх героїв, у вас з’явиться своя писана історія, а не «общая». Тому що «общей» історії ніколи не буває. Є історія кожної нації, є історія поляка, незалежно від того, був він в імперії чи не був, є історія фіна, але є історія і українця.

Так ось, оптимізм полягає в тому, що попри 350 років від гетьманів Хмельницького, Виговського ми так довго шукали свою державу, нас атакували і робили нас різними. І сьогодні ми прийшли, зверніть увагу, під різними прапорами. Але це не спосіб показати, що ми різні, це просто спосіб показати цей процес – наскільки важливо, щоб українець тулився до українця. Щоб наш лікоть торкався з ліктем сусіда – брата і сестри.

І тому наостанок я хочу сказати, дорогі присутні, дорогі різні духовні, політичні, громадські сили: якщо хтось хоче мати найуспішніший проект української слабини, треба провокувати розбрат. Треба відводити Україну від єдності. Той, хто хоче нас бачити сильними, має пам’ятати: є тільки одна формула сили – єдність від Сходу на Захід, з Півдня на Північ. Не забувайте найголовнішого: ми - українці.

При вашому житті милішого сусіда, милішого партнера, ніж той, хто стоїть зараз біля вас, не буде. Оце все – українці, такі, як вони є – з гріхами, з кривдами, з доблестями, з героїзмом. Такі, як вони є. Нас можуть об’єднати, нехай мені вибачать політичні організації, не партійні прапори, хоча я не проти них. Нас може об’єднати українська національна ідея, відчуття українства, відчуття українського духу. Простіше, нам треба кожному стати громадянином. Як В’ячеслав Максимович Чорновіл казав: пам’ятай, Україна починається з тебе. Не з Банкової, не з Грушевського, не з сільської ради. З тебе. Як ти усвідомив свою персональну відповідальність - якою мовою ти розмовляєш, яку історію пишеш і вчиш, хто у тебе герої, закінчуючи пам’яттю, отакими святими місцями, яким є Биківня.

Тому хай Бог згадає у своєму Царстві небесному кожного героя, який покоїться у цьому лісі.

Дай Боже свідомості моїй нації, щоб кожен день, який дарує нам Господь Бог, був днем нашого становлення.

Слава Україні!

15 травня 2011, 15:15

Теги: Биківня, історія