— "Вважаю, що роз’єднати Україну з кожним роком усе важче"

en

22 травня 2011, 13:08

Виступ Президента України (2005-2010) В.Ющенка

22 травня 2011 р. Канів, Чернеча гора


Слава Україні!

Дорогі друзі!

Ми сьогодні з вами на одному з самих святих місць для моєї нації - Канів, Тарасова Гора. Велике чудо відбулося, що в такі самі дні було здійснено перепоховання Тараса Григоровича, як він і заповідав - перепоховати його у своїй землі, бачити вічний Дніпро і бачити свою націю. Кожен раз, коли приходиш на Чернечу гору, приходиш з одними й тими самими думками – хто ми є? Куди ми йдемо? Яку націю ми представляємо?

Я переконаний, що коли ми говоримо про Тараса Григоровича, про його велич, ми говоримо про його слово, його картини, про його графіку. Але найбільше, думаю, ми згадуємо Тараса Григоровича як людину, яка найбільше ідентифікувала нашу українську націю.

Якби на ХІХ ст. стояла перед Божим промислом задача дати шанс Україні жити, він би обов’язково послав на нашу землю Тараса. Тому що у ХІХ ст., коли були забуті думки про незалежну, суверенну Україну, коли навіть з останнього гетьманування Богдана Хмельницького пройшло майже 100 літ, мало хто сподівався, що на цій землі буде суверенна українська держава. І для того, щоб її підняти, нам треба було мати таку людину, як Тарас.

Місія Тараса Шевченка якраз і полягала в тому, що він дав українській нації те, що нас об’єднує. Він зберіг, розвинув наше слово.

Я пригадую один історичний факт. Перед тим, як видавати наказ, Валуєв написав до київського генерал-губернатора маленький приватний лист, і запитав у нього: «Слухай, як ти думаєш, якщо через декілька місяців я видам циркуляр про заборону української мови, це буде правильна думка? Це буде правильне рішення?». І той через два тижні дає йому відповідь: «Правильно. Потому что, если Вы им дозволите малороссийский язык, послезавтра они обратятся к Вам за независимостью».

Ніщо не побуджує так національну свідомість, як твоя рідна мова. Серед нас сьогодні присутній академік Петро Петрович Кононенко, і я в одній з його останніх робіт прочитав, що за останні півтори сотні років українську мову забороняли 174 рази. Я вас запитую: ви знайдете в Європі націю, у якої 174 рази забирали материнську мову? - Ні.

Кожен окупант, який приходив на нашу землю, спочатку забирав нашу мову. Бо якщо ти хочеш чужу націю поневолити назавжди, спочатку забери у неї три-п’ять речей. Але на першому місці стоїть мова. На другому місці стоїть церква, на третьому – пам’ять, історія, культура. І тому це святе місце, де, на моє глибоке переконання, відроджується з кожним днем українська нація. Тому дякую тим, хто не забуває цю українську святиню, хто сюди приходить. Я дякую тим, хто зараз на цьому святому місці.

Живемо ми в непростий час, і у когось, можливо, впали руки, і відчуття таке, що Україна проходить чи не останній іспит на своє буття.

Я маю іншу думку, і переконаний, що іспити, в яких ми сьогодні живемо, послані для того, щоб ми усвідомили, хто ми є, наскільки ми можемо бути монолітною, єдиною, цільною нацією.

Переконаний, що нам треба багато чого зробити з того, що зробили чехи, поляки, литовці, естонці, щоб стати поряд з тими націями, з яких нам би хотілося брати приклад.

У мене серце болить, коли до моєї рідної української мови ставляться так, як зараз. Але виникає питання: чи це проблема тих, хто так ставиться, чи ця проблема в нас, що ми так дозволяємо?

Адже нагадаю, що демократія – це не те, що тобі дали. Демократія - це те, що ти не можеш віддати. Не від них починається наша культура, і політична в тому числі. Від нас! Чи ми є та нація, яка не дозволить глумитися над нашою мовою, глумитися над нашими перемогами, над нашою пам’яттю? Глумитися над тим самим днем, який нещодавно так хмарно виглядав – 9 травня. День, який міг бути днем гарної пам’яті, днем гарного єднання всіх, хто живе на українській землі.

Повторюю: ми є народ-переможець. Ніхто стільки не вклав у перемогу у Другій світовій війні, як українська нація. Це перемога наша, але треба мати таке забуття, коли ми подвиги, зусилля своїх батьків, дідів нівелювали, стали в сінях і випрошуємо причетності до чиєїсь перемоги. Це принизливо, тому що так може діяти тільки слабка нація.

Це і багато іншого, я переконаний, може бути не тільки прикрим сьогоденням, але й гарним уроком для роздумів. Можливо, це нам і послане для того, щоб ми скріпилися як нація, щоб ми скріпилися як суспільство.

На цьому місці кожен раз, коли виступаєш, завжди говориш і про великого патріота, великого героя Олексу Гірника, пам’ятний знак якого знаходиться за декілька метрів від цього місця. Мені здається, що це дуже близько, що це дуже правильно, коли 33 роки тому героєм Гірником був учинений такий подвиг проти русифікації.

У цей день хотілося б прикластися до всього, що відроджує, творить, гуртує українців.

Я переконаний, що попереду славна, велика інтегруюча робота – і політична, і партійна в тому числі.

Думаю, що першою мрією Шевченка було, дбаючи про мову, - як найкраще об’єднати, з’єднати українську націю. Бо ніщо так не єднає людей однієї нації, як твоя мова.

Переконаний, що сьогодні осмислення національної єдності ми бачимо в контексті своєї мови, пам’яті, історії, культури, демократії, свободи, нашого права.

І тому я хотів би використати цей святий для українців день для нашого порозуміння, для нашої єдності.

Можливо, це - місце, де найлегше говорити про шляхи єднання української нації. Починаючи зі слова, далі говорячи про церкву, яка, переконаний, давно дождалася своєї помісності. Я хотів би сказати, що це – питання, яке не вирішується в кабінетах влади, світської чи церковної. Це питання вирішується у серці кожного вірного.

Я переконаний, що це був би славний подарунок і Шевченкові, і українській нації, якби ми консолідувались навколо таких питань, як помісна церква, як захист і розвиток нашої рідної мови, культури, історії, пам’яті, права, демократії. Власне кажучи, цьому присвячується наша діяльність.

Дозвольте подякувати кожному з вас, хто у своєму часі виділив цю годину, для того щоб поклонитися великому Тарасу, підтвердити, наскільки він важливий для нашого сьогоднішнього буття.

Побажати єдності і порозуміння перш за все українській нації, формування нашої помісної церкви, формування єдиного сильного українського материнського слова.

Слава Тарасу Григоровичу Шевченку, слава Україні, і хай Господь Бог його згадає у царстві своєму!

22 травня 2011, 13:08

Теги: Тарас Шевченко, Канів, історія, культура